Отже, перша велика приватизація з часів Криворіжсталі пройшла. Завод купили. Кінцевий покупець – Василь Хмельницький.

Спочатку про хороше. Добре, що приватизація відбулася. Це факт. Це успіх. Справжній успіх.

Приватизація, чесна та прозора — це дуже важлива реформа. Насамперед — це боротьба з корупцією. Тому що державна власність є оплотом корупції. Те, що тягне до політики брудних хлопців на руку. Тому й казав свого часу Каха Бендукідзе, що «необхідно продати все, крім совісті». А це означає, що хоч тушкою, хоч опудалом, але державні підприємства мають бути продані.

Понад 15 років великої приватизації не було. Тепер вона повернулася. І це однозначний плюс. Тепер замість зруйнованих цехів майже у самому центрі Києва біля метро виросте мікрорайон. І сподіватимемося, що там не буде збудовано гетто, а ми побачимо тріумф урбаністики. Адже надія завжди є. У будь-якому разі, тепер багато вже залежить від київської влади. Саме вони мають узгодити проект, який має замінити розвалені цехи на Шулявці, в яких останні роки можна було хіба що знімати фінальні ціни у бойовиках категорії В.

А тепер про погане.

Перемогла українська дійсність. Погана українська дійсність. Прориву не сталося. Черги з інвесторів, як після продажу Криворіжсталі, у Борисполі не варто очікувати.

Справжнього конкурентного аукціону не вийшло. На аукціон прийшли троє учасників. З них торгувалися двоє. Причому торгувалися – це голосно сказано. Один підняв ціну на 20 млн грн (при загальній ціні 1,4 млрд грн), другий перебив його ціну ще на 20 млн грн. А третій учасник аукціону, здається, прийшов просто посидіти. І взагалі не брав участі у торгах. При тому, що початкова ціна де-факто і не змінилася. Як казали в одному фільмі: «Здається мені, джентльмени, це була комедія». Відчуття, що ти подивився матч Швеція-Данія, який закінчився з рахунком 2-2, який за щасливим збігом обставин влаштовував обох учасників.

Чому так сталося? Чому на аукціон майже ніхто не прийшов? Чому ті, хто прийшов, не надто боролися з переможцем? Як так вийшло? На тлі буму на ринку київської нерухомості. З огляду на зростання цін. Як так вийшло, що за такий ласий шматочок ніхто й не поборовся?

Просто тому, що певна група людей системно працювала на те, щоби відлякувати потенційних покупців. Зробити так, щоб покупка більшовика була квитком на війну. Квитком на нескінченні судові позови. Суди, протести тітушок, договори оренди, які на десятиліття вперед укладали колишні керівники заводу на користь певних компаній. У результаті, ціла низка потенційних інвесторів відмовилася грати в цю гру. А деякі, як, наприклад, одеський забудовник Kadorr, навіть виступили у пресі зі звинуваченнями у бік олігархів. Пояснюючи, чому відмовилися йти на аукціон.

При цьому суди, тітушки та інше пов’язувалися в пресі з певною групою людей. І ці люди, о диво, виграли в аукціоні. Зробивши все, щоб їм ніхто не заважав. Стратегія виявилася успішною. І від цього дуже мерзенне відчуття на душі. Бо знову перемагають погані парубки. Користуються поганими методами. А їм ніхто не заважає.

Знову ми змушені говорити про те, що потенціал виявився нереалізованим.

Два інші ключові моменти приватизації (після боротьби з корупцією) – це сигнал інвесторам та гроші до бюджету. Така приватизація мало хорошого сигналізує інвесторам. Окрім готовності держави проводити прозорі та чесні аукціони з великої приватизації. Але, загалом державна машина виявилася безсилою проти скоординованих дій групи осіб, які фактично протидіють успіху проекту. Та й на конкурентному аукціоні з великою кількістю по-справжньому зацікавлених учасників можна було б залучити набагато більше грошей до бюджету. Десь у 2 рази більше.

Держава, з її силовиками та іншими атрибутами, держава у широкому значенні слова дистанціювалася. Як з вакцинацією після атак антивакцинаторів в інстаграмі. Не знайшовши в собі сил чи бажання зробити аукціон по-справжньому проривним. Фонд державного майна залишився віч-на-віч із реальністю. На жаль. І це знову змушує нас говорити про чергові втрачені можливості.

Тому так, успіх. Приватизація відбулася. Але осад залишився. Великий такий осад.

Текст узято зі сторінки Фурси у Facebook.

---