Прийняття Верховною Радою України Закону 552-іх «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» обросло великою кількістю скандалів, домислів та навіть супроводжувалося масовими демонстраціями та показовою виставкою сільськогосподарської техніки під Верховною Радою.

Незважаючи на зазначене, прийняття Закону, навіть з надзвичайною кількістю обмежень, все таки відбулося. Незважаючи на його суспільне сприйняття в якості закону про ринок землі, ми схиляємося до думки що закону радше пасує імідж інструменту скасування мораторію, зважаючи на ті обмеження, які в ньому зафіксовані.

Однак прийняттям Закону історія довкола нього не закінчилося. Так на даний момент на розгляді в Конституційному Суді України знаходяться два конституційні подання сорока восьми та п’ятдесяти трьох народних депутатів про визнання Закону таким, що не відповідає Конституції України. Саме на минулому тижні 29 вересня мало відбутися перше судове засідання в даній справі, але його було відкладено на невизначений термін з причин неявки представника президента.

Цікаво, що основні підстави, за якими Закон підлягає визнанню неконституційним в обох зверненнях однакові, а саме:

•  Порушення порядку його прийняття
• Відсутність у парламенту права на прийняття такого Закону

Щодо першої підстави, нажаль мусимо констатувати, що нам не вдалося детально в ній розібратися та скласти свою думку у зв’язку із тим, що скарга містить посилання на різного роду внутрішні документи та стенограми, які відсутні у вільному доступі. Тому спробуємо зрозуміти чи дійсно Верховна Рада не мала повноважень на прийняття зазначеного нормативного акту.

Обидві скарги містять безліч посилань на норми Конституції України, основні з них наступні:

•  стаття 13, згідно якої земля в межах території України є об’єктом права власності Українського народу
• стаття 14, відповідно з якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави
• стаття 69, яка зазначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Посилаючись на зазначені норми автори звернень роблять висновок, що виключно народ шляхом голосування на референдумі має право приймати рішення щодо можливості продажу власниками їх земель сільськогосподарського призначення в Україні.

Не будемо наводити повний перелік умовиводів, викладених в зверненнях, які займуть не один десяток сторінок, а перейдемо до безпосереднього аналізу того, чи мають право на існування зазначені висновки. (Ознайомитися з повним текстом звернень можна за наступними посиланнями: http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_186_2020_0.pdf та http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/3_169.pdf)

Дійсно, стаття 13 Конституції України передбачає, що земля та її надра в межах території України є об’єктом права власності українського народу. При цьому положення даної статті регулюють саме власність на землю, як частину суші в межах нашої країни і жодним чином не стосується конкретно кожної земельної ділянки. Більше того, в положеннях даного пункту немає жодних згадувань саме про землі сільськогосподарського призначення.

При цьому слід звернути увагу, що величезна частина земель сільськогосподарського призначення не підпадають під дію мораторію навіть зараз та підлягають вільному обігу, тобто можуть бути продані та придбані без жодних обмежень.

Щодо статті 14 Конституції, то вона також передбачає, що земля є основним національним багатством. При цьому абзац другий даної статті зазначає наступне: «Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.»  Тобто та ж сама стаття не тільки зазначає, що гарантує право приватної власності на землю, але й встановлює, що порядок набуття та реалізації прав на землю встановлюється законом.

Також одне зі звернень містить цілком правомірний розподіл поняття «земля» на природний об’єкт права власності народу та об’єкт цивільних прав, в тому числі права власності окремих осіб.

Незважаючи на наведене, за таким твердженням слідує висновок про те, що Верховна Рада прийняла Закон  щодо землі саме як об’єкта права власності народу. Дане твердження також не відповідає дійсності.

Справа в тому, що дія Закону спрямована на врегулювання обігу земельних ділянок, право власності на які було надане громадянам ще у 90-х роках. Тобто саме на окремі земельні ділянки, які є об’єктами цивільних прав окремих осіб, а не народу України загалом.

Більше того, в обох документах фактично продубльоване різними словами твердження про те, що прийняття оскаржуваного нормативного акту є порушенням прав громадян, які хоча і не є власниками таких ділянок, однак є частиною народу, який є власником землі як загального поняття.

Тобто на думку авторів рішення про те, чи зможе власник відчужувати свою земельну ділянку, повинно бути прийняте в тому числі громадянами, які не мають таких ділянок у власності і яких в Україні абсолютна більшість, а отже фактично прийняти рішення щодо чужої власності. Сама ж суть проведення всеукраїнського референдуму – прийняття рішень щодо питань, які стосуються кожного громадянина.

Не обійшли документи своєю увагою і теоретичну можливість придбання іноземцями землі, яка в Законі і так чітко поставлена в залежність від прийняття відповідного рішення на референдумі. Безпідставність проведення такого референдуму ми щойно розглянули, однак доводи подань стосуються іншого.

Так в Законі зазначена можливість придбання земель сільськогосподарського призначення банками. І не важливо, що таке придбання може відбутися виключно в результаті стягнення за іпотечним договором, а також те, що банк повинен такі землі відчужити протягом 2-хроків.

Автори зазначають, що володільцями банків можуть бути в тому числі іноземні особи, а тому така норма забезпечує набуття ними опосередкованого права на землі.

Зазначимо, що таке набуття прав на землю є суто технічним та лімітованим. Навіть в період дії мораторію іноземці можуть отримувати право власності в порядку спадкування, але при цьому повинні відчужити такі ділянки протягом одного року.

Більше того, неможливість стягнення банками за рахунок земельних ділянок не тільки обмежує власників в правах щодо ділянок, але й поставить під питання можливість їх придбання українським аграрним бізнесом.

Справа в тому, що багато з аграрних компаній, які планують придбання земель у власність, розраховують на отримання кредитів на такі придбання, а також на отримання кредитів для ведення бізнесу під заставу землі.

Зважаючи на все вищенаведене, на нашу думку викладена в конституційних зверненнях позиція народних депутатів є цілком безпідставною та не має судової перспективи, принаймні щодо права парламенту на врегулювання обігу земель сільськогосподарського призначення, та більше скидається на політичний крок задля засвідчення своєї позиції перед виборцями на передодні виборів.

---