Битва за Київ привела безліч різних людей до складу ТРО. Це були як ветерани, так і люди, які зовсім не мали бойового досвіду. Один із таких прикладів — воїни ТРО №9 (зараз ДФТГ №9 Києва) «Воха та «Михалич».

Боєць із позивним «Воха» — професійний борець греко-римської боротьби. Він призер багатьох змагань, спаринг партнер Жана Беленюка. «Воха» — ветеран третього полку спецназу, кіборг який одним із перших зайшов до Донецького аеропорту й один з останніх покинув.

«Михалич» — власник фабрики, яка виготовляє двері з Рівного. Виїхав з початком війни до Києва, вступив до ДФТГ №9 і вже за три дні навчився воювати.

Завдання «Вохи» та «Михалича» було наводити артилерію 72 бригади на російську техніку, використовуючи дрони. Розташовувалися вони у Броварах.

Зі 121 знищеної одиниці техніки, яка йшла від Великої Димерки на Бровари група «Вохи» та «Михалича» безпосередньо передала 72 бригаді координати 75 одиниць техніки. Це те, що підтверджено документально.

У хлопців за плечима бойові виходи в тил ворога на 12 км, захоплення танків та БТР противника, полон російських солдатів та затримання навідників у Київській області (виявилися вихідці з Кавказу та Середньої Азії, які приїхали в Україну за рік до війни).

Наразі більшу частину часу вони проводять на Донбасі і продовжують там воювати. Кажуть, що головне не закопуватися, а атакувати. Тоді перемога буде за нами. 

— Розкажіть спочатку трохи про себе?

«Воха»: Я професійно займався спортом, греко-римською боротьбою. Ми з Жаном Беленюком на зборах разом боролися. Я майстер спорту, чемпіонат України по дорослих і міжнародні вигравав. І, так вийшло, що почалася війна. Запропонували мені до групи снайперів, у третій полк. Мені сподобалось, тому що там спортом можна займатись. Бо це третій полк спецназу. Там така підготовка: по 40 км ходити, ночувати у лісах. А мені, як спортсмену, це як розминка була. І вже 7 квітня 2014 року ми прилетіли у Донецький аеропорт. Приймав перший бій у Донецькому аеропорту, там зробив перший постріл. 

«Михалич»: А я допомагав їм з перших днів. Був волонтером, меценатом. 

«Воха»: На наш полк, мені та моїм товаришам, Андрій Михайлович придбав зброю — штурмові гвинтівки.

 «Михалич»: У мене фабрика, я виготовляю двері. Тоді вони мене почали навчати, я почав займатися снайпінгом, стріляли разом. Мені сподобалось і затягнуло. А тоді вже розганялась ця історія з початку лютого. Я сказав: ви до мене приїжджайте і звідси будемо працювати. Вони пішли з першого дня до себе в частини, їм сказали: нема місць, йдіть гуляйте. І тоді вони приїхали сюди. Далі ми попали до «Йожика», а він передав нас на Бровари до мера. А потім ми вже роботу робили самі. 

«Воха»: Взяли свою зброю, приїхали в Київ на вокзал. Вибрали, де ми більше потрібні були, щоб воювати. 

«Михалич»: У нас ще одна людина — він директор школи. 

 «Воха»: Він був у третьому полку, мобілізований у 2015 році. Він теж прийшов. Ми якраз зустрілися біля третього полку. Ну куди їхати? Їдемо в Київ. Зброя є, патрони є.

 «Михалич»: 1 березня ми зустрілися у Києві на залізничному вокзалі. Група складалася з чотирьох осіб. Троє людей приїхали з Кропивницького. Це ветерани третього полку спецназу, які воювали у 2014 році, професійні військові. Я приїхав з Рівного. Я не професійний військовий, я — підприємець. Маю військове звання, отримав на військовій кафедрі. Ми зібралися гуртом, щоб захистити нашу столицю.

 — Чим ви займалися у ТРО №9 Києва?

 «Михалич»: Тут треба розповідь поділити на дві частини. Перша частина — я спостерігав все це збоку. І була головна дійова особа — це Корнієць Володимир, котрий у цей момент займався іншими завданнями. Можна сказати, що завдання було поділено на дві частини. Група працювала у такий спосіб. Двоє людей із групи займаються запуском дрону, обробкою отриманої інформації, зняттям координат та передачею їх артилерії. Або донесенням якоїсь розвідувальної інформації до тих військових підрозділів, які стояли поруч із нами, які не мали «очей». 

Тобто у них не було аеророзвідки, вони не бачили нічого, але їм потрібна була інформація про супротивника, який знаходився поруч. Декілька інших людей, таких ветеранів, як я, 50-річних, ми займалися охороною підходів до цієї групи. Охороняли автомобілі, у яких знаходилося наше майно, яким ми користувалися. По бою на Скибині. Цю колону ми вели з 3 березня. 

«Воха»: Ми вели з Мокриця. Ми взагалі бачили їхнє просування. Доповідали, через які шлюзи вони мали переходити. Але чомусь ті шлюзи не розбили. 8 числа ми їхали в Шевченкове. На виїзді ми стикнулися з тією колоною, 40 одиниць танків. Ми виїхали прямо на неї. І перший постріл з танка був у нас, над нашим автомобілем пролетів снаряд. Ми встигли від неї втекти. Це був перший прорив. І потім ми вели цю колону до того моменту, коли вона вийшла через Шевченкове на Богданівку. 

9-го числа ми підняли дрон. Тоді у нас був Mavic 2. Ми підняли його і спостерігали, що відбувається. Це було біля заправної станції перед Скибином. Збоку була 72 бригада та Нацгвардія. Ми дивились дроном, що відбувається. Бо всі очікували, що буде прорив. І в цей момент він відбувся. Ми вже не встигли дрона того повернути. Попередили 72-гу, що йде прорив. А сам дрон вже не змогли зупинити. Ми попередили на Скибин. Там група третього полку спецназу була. Ми подзвонили їм та сказали, що відбувається.

Самі переїхали на кілометр назад, там станція СТО, поворот на Рожни. Підняли другий дрон. Ми знімали, як відбувався прорив колони. І також вступили в бій з цією колоною з РПГ-7, поціливши у дві одиниці техніки — танк та БМП. Далі 72-га вступила в бій. Вони там у ряд техніки поцілили. Потім ще три чи чотири одиниці до Скибина до моста прорвались. Їх там зустріли «Стугнами», танком. Виходить, що десь пів колони розбили і половина відійшли назад.

— А скільки взагалі в колоні було техніки?

«Воха»: Десь до 40 одиниць, БМП, танки.

 «Михалич»: Ми цю колону вели з 3 березня. Це був другий бойовий вихід у нас. 3-4 березня її побачили. 

«Воха»: Вони Мокрець, Заворочі стояли. Але вони не в колоні були, а розкидані.

 «Михалич»: Ми надавали координати на цю колону, але ураження фактично було зроблено на техніку колісну. Постраждало фактично кілька танків. Більш ніж півтора десятка одиниць техніки було спалено. Це зупинило на якийсь час цю колону. Тоді ж ми доповіли голові. Нами опікувався очільник Броварів Сапожков Ігор Васильович. Єдина людина, яка не втратила розум. Він нам постійно допомагав та слухав. Хоча це цивільна людина. Він надавав нам документи, які давали можливість опікуватись блокпостами у Броварському районі. І була ще одна людина — це Швед Микола Іванович. Є охоронна компанія Комкон. Він нам постійно допомагав, давав техніку та заправляв нас.

«Воха»: Координати ми передавали у штаб нашого батальйону та голові військової адміністрації Броварів.

«Михалич»: Фактично передавали всім, хто міг допомогти нам зробити ураження. 3-4-го ця колона була нами атакована. З 4 по 8 березня ми спостерігали за рухами цієї техніки. Вони знаходились на річці Трубіж. Ми доповіли голові та комбату «Йожику». Там є шлюзи та розбитий міст, що вони через шлюзи переправляться. І вони дійсно переправились. Нам сказали, що ми помиляємось і такого бути не може. І вони вже 8 березня перерізали чернігівську трасу. Ця річка Трубіж в три рази менша, ніж ця кімната. Це канал фактично. І ця бетонна плита, яка нічого не була варта…

«Воха»: Там міст був. Вони на той міст накинули метал і по ньому пересувалися. 

 «Михалич»: Вони на цих греблях поставили РЕБки, глушили наші дрони. Вони садили їх, ми втратили приблизно сім дронів за два тижні. Ми підходили дуже близько, щоб можна було візуально роздивлятися, що там сталося. При підході до цих гребель там трясиниста, болотиста місцевість. І ці танки там практично всі загрузли. Тому їх менше вийшло на чернігівську трасу. Більш легка техніка гусенична пройшла, а танки загрузли.

«Воха»: Частина танків. Ми давали координати по РЕБ, це Мокрець та Заворичі. І коли війська відійшли, то там РЕБ стояла, по якій ми давали координати. Один танчик розбитий і сім загрузли в болоті. І по тих координатах, що ми давали, по них лупашили. Їх загнали в кільце. 

«Михалич»: Наша арта не дуже сильно влучає. Але вони таким чином стріляли, що ці танки підтягнулись до самої річки і там загрузли. І ці сім танків — ідеальні цілі. Їх тоді повитягували і зараз наша армія на них воює. Один танк тільки підбили. Тоді ми казали, щоб не наносили ураження, бо танки не рухаються. Ми це бачили і ми про це казали. Бій на Заліссі, бій на Скибині. 8 березня ми були атаковані цією колоною, яка виходила з Шевченкового і зразу перерізала трасу на Богданівку, а тоді пізніше на Залісся. Біля нас заправна станція і в цьому місці стояла 72-га бригада. Вони були окопані в невеликому переліску. І танки, які вийшли на чернігівську трасу в бойових порядках стали на сторону Чернігова. Це обманний маневр. 

Я відразу сказав, що на Чернігів вони не проїдуть, бо ми знали, як облаштований блокпост Семиполки. Там проїхати було нереально. Там стояла 72-ка, багато нашої техніки, ПТУРів. Вони б не пробилися. І там так захаращено було, що це було б неможливо. І коли «Воха» запустив дрон, побачив, що колона рухається у зворотному напрямку. 

Ще ввечері 8 березня ми попросили у 72-ки, щоб вони нам дали NLAW, щоб ми підкралися до техніки і вдарили у кінець колони. Колона формувалася від нас через дорогу. Там такий бетонний бордюр і дуже не зручно було наносити ураження з гранатометів. Бо гранатометом треба стріляти по гусеничній частині техніки, а вона схована за бордюром. Тобто попадання не було б. NLAW нам не надали. У них було три NLAW, вони їх використали на наступний день. 

Ще до того до нас приїхала група іноземних журналістів. Ми дуже здивувались, тому що там блокпости були всі захаращені і нікого не пропускали. Приїхали три автомобілі, вигрузилися. З нами була група з головного управління розвідки, чотири чоловіки. Виявилося, що там були російські журналісти. Наче громадяни Швеції, але це російські журналісти. Ми їх вигнали. І тільки вони поїхали, над нами почали літати безпілотники. Після того, як ми їх побачили, ми почали зміщуватись на іншу частину, бо розуміли, що по нам зараз буде нанесено ураження. Так і було. Тоді мінометом відпрацювали цю частину, але ми вже перемістились. Але Володя знову повернувся в ту сторону і звідти запускав дрон. Він хотів знайти той наш дрон, який був втрачений. Однак це було неможливо. Тоді він повернувся, в рацію сказав «до бою». У нас з собою було чотири РПГ-7, чотири труби, п’ять піхотних зарядів та три кумулятивних. Була група десь 12 осіб. Четверо — це група ГУРа. І ще з батальйону «Йожика» нам охорону давали, це ще троє хлопців. Приблизно така група у нас була. І ще один мисливець, який до нас прибився в процесі того, як ми працювали у цьому районі. Ми розташувались на повороті на Рожни, за бензоколонкою. І коли техніка проходила повз нас, ми стріляли в зад техніки. Це радянського періоду ще снаряди. Танк фактично був неушкоджений. Попадання було в башту, іскри посипались в моторну частину, вона загорілась і він просто повернув на Димерку і став. Тоді його і забрали. Цей танк був цілий, тільки пошкоджений мотор. Там стояла ще колісна техніка. Але ми не знаємо, наша вона чи ні. 

В процесі бою це дуже важко було визначити. Піхота росіян рухалась на цивільному транспорті, який вони відібрали у наших людей. Вони повіджимали машини і піхота рухалась між танками. Вони на цивільних машинах їхали між танками. І ми також зі стрілецької зброї їх атакували. Далі по нам було нанесено досить багато пострілів. Цю будівлю фактично розгромлено повністю. І ми тильними шляхами вийшли в сторону Рожнів. Але так як ми опікувались цим блокпостом, ми знали, що там заміновані поля справа та зліва. Хлопці всі повибігали з машини. Тоді до нас ще прив’язались три чи чотири мирних автомобіля. Там жінки з дітьми були, плакали: заберіть нас з собою. Я їхав на машині, щоб на танковій міні вона не зірвалась, а хлопці виштовхували цивільні машини, які йшли за нами. Ми виїхали на Рожни тоді, з Рожнів на Пуховку, там передали цих мирних. 

Там був такий Паша «Бандит», він їх десь поселив, заспокоїв і провів у Київ. І тоді ми повернулися у Бровари через ліс окольною стороною. Приїхали до розташування нашої частини, вона знаходиться на Окружній. Там нам сказали, що танки прорвались у Бровари. У нас не було зарядів із собою, були пусті труби. Ми взяли заряди, взяли РПГ, приїхали туди, але танків ніяких там не було. Їх зупинили на Скибині. Ми заїхали, все це продивились, подивились, як горіли танки. Там кілька було заведених, просто їх покидали. І ці танки 72-га забрала. Вони вже облаштувалися на калинівському мосту. Отак так закінчився цей бій на Скибині.

— Завдяки чому росіяни не змогли тоді прорватись до Києва? 

«Воха»: Ми не можемо за інші напрямки говорити. Ще наша задача була — це посилити блокпости по цих районах. Це більше 20 блокпостів. І вся проблема була в тому, що на них було багато місцевої тероборони. Танк приїжджає, бачить блокпост, з двох кілометрів лупашить і завалює плитами. Ми поставили фіктивні блокпости, прибрали людей. Перед блокпостом зняли координати для артилерії. Було створено координаційний центр, куди були скеровані координати перед цим фіктивним блокпостом. І задача була, що якщо на блокпосту бачать танки, вони мають подзвонити на такий-то номер і сказати: блокпост такий-то, бачимо колону. І на координаційному центрі є вже зняті координати зняті по всіх цих точках. Також ми посилили РПГ-7 їм, хто вмів. А коли вони вже у Велику Димерку зайшли, Богданівку… Також ми працювали разом з третім полком спецназу, з восьмим, з ГУРом. Ще працювали з лісниками. Ми 12 км в тил заходили до них.

 — А це правда, що російські війська боялись заходити в ліси?

«Михалич»: Так, правда. А навіщо їм туди йти? Що вони там пограбувати можуть? Там холодно.

«Воха»: Коли ми прийшли, це була Зоря. Ми там познайомились з 72-ю. Там був «Сварог». І ми їм пояснили: або ви будете їх лупити, або вони вас. І ми вже на рівні з ними, з артилерією, з мінометами кожен день кошмарили росіян. Кожен день ми находили дві одиниці, три одиниці техніки, десять. Кожен день ми попадали у щось.  

«Михалич»: Це не давало їм можливості формувати колони.

«Воха»: Куди вони тільки не приїдуть, закріпляться, а ми бах-бах — дві одиниці техніки підбили. Богданівка та Велика Димерка – більше 20 одиниць.

«Михалич»: За один день і в другий — 17. І вони почали тікати відразу. Бо якщо 40 одиниць техніки стоїть і ми знищили половину. Ми сміялися. Вони казали, що це Байрактари їх атакують, тому що дуже точні влучення були. А взагалі у 72-ої дуже класна артилерія, вони стріляють дуже круто. Бо там комбриг має 100% відношення до арти. У них промахів не було. Нам надали 50 пострілів. Першими 10 пострілами ми ураження нанесли — це ПВО «Вітязь». Там росіяни нас дістали. Нам дали 8 пострілів, ми атакували і були ураження. Коли ми надали відео онлайн, що вона горить, то тоді нам дали ще 40 пострілів. І ці 20 одиниць техніки, які були знищені у Богданівці, це сприяло тому, що вони почали швидко збиратись. А в інших селах дуже небагато техніки стояло. І вони вже тікали за ними слідом. І по Великій Димерці так само ми планували декілька операцій, але не було людей, які змогли з нами ходити. Нас було замало для проведення таких операцій.

«Воха»: Шевченкове, Бобрик – ми там «Піони» коригували, 202 мм. Там у нас був місцевий пацан. І коли ми дрон запустили, 200 мм снаряд, який стріляє з 30 км, не чути вихода. Він нам дзвонить і каже: працюють Байрактари. Він чує, що дрон літає і чує прильоти, а не чує виходів. Він каже: пацани, тут Байрактари по росіянам працюють, вони хотіли здаваться, але вже, мабуть, не здадуться.

«Михалич»: Зупинило під Києвом їх, мабуть, інше. Вони дуже погано орієнтувалися на місцевості. Як вони зайшли в такі села, як Велика Димерка, Богданівка, вони почали їх грабувати. І їм вже нікуди йти не хотілось. Ми там взяли двох полонених, роздягли їх, у них було золото, долари. Вони просто вештались по хатам, грабували людей. Вони вже награбоване повинні були везти у зворотному напрямку. Це їх зупинило. І вони не сподівались, що такий щільний спротив буде. Кожна військова людина розуміє, що сучасний танк підбити не можна з РПГ-7. Можна тільки щоб когось контузило в танку і все. Стріляли трубами ще 60-70-х років. Міномет у нас був 72-го року. Там, до речі, командир розрахунку міномета була жінка Олена. І вона каже: ви хлопці, тікайте звідси, бо кожен шостий постріл фатальний, тобто розірве міномет. 

«Воха»: Це ми були в Шевченковому, Бобрик. Ми об’їхали росіян заліссям через заповідник. І з лісниками вийшли аж в ліси до Бобрика, до Шевченкового. І серед лісу знайшли галявину, поставили міномет.

«Михалич»: Декілька кілометрів перли, він 300 кг важить, там міни 45 кг один ящик. Хлопці стояли в охороні, ми запускали та коригували міномет. І вона дуже здивувалась, бо БТР підбили, штаб підбили. Там стояло 20 гаубиць в бойових порядках і стояло БК. І це ми нанесли ураження по цих точках і вони поїхали звідти.

— Те, що 72-га бригада дуже ефективно воює, це ви сказали. А ваше враження від того, як воюють російські війська?

«Михалич»: Вони дуже гарно оснащені. Там не дурні командири. Той же наступ на Скибин, як вони йшли, як рухалась колона, як вона розташувалась, як вона йшла з іншої сторони дороги, ховаючись за бордюри. Вони досить не дурні були. Розуміли, звідки по ним може наноситись ураження, вони бачили безпілотники, вони сканували. Перед підходом вони атакували місця, де могли облаштовуватись наші. Вони це все бачили.

«Воха»:  От як вони по Великій Димерці працювали. Зайшли спочатку пару танків, стали посеред села. Потім заїхали три БМП розвідки. Вони поставали по краю села, а після почали підтягуватись танки і так далі. Так сказати, що вони геть дурні, то ні. І навіть коли вони йшли, то забирали все з собою, навіть техніку підбиту.

«Михалич»: Якщо її можна поремонтувати, вони її забирали. У нас уражень було набагато більше, ніж та техніка, яку ми побачили при фізичному огляді тих місць, де ці ураження були нанесені. І ми бачили колони, де причепами чіплялась техніка підбита і вони її тягнули за собою. Вони нормально воювали, але те, що вони постійно випивали, шукали якісь «колеса», шукали траву, це їх загубило.

«Воха»: І останній раз, коли ми з ними вступили в бій, було на розі Чернігівської та Київської областей. Коли ми почали переслідувати ці колони відступаючі. Ми рухались за ними і стріляли їх з гранатометів у хвіст. Це була Басань. Ми їх наздогнали, там були облаштовані у них засідки, дуже гарно облаштована оборони. Але вони тікали всі. Чому – не знаю. Це треба питати у них. Бо вони не сподівались, що такі високоточні прильоти можуть бути. Може вони боялись, що всіх їх розгромлять по дорозі.

— Якщо говорити про коригування вогню. Коли попадають по Києву або будь-якому іншому місту, це працюють якісь місцеві агенти?

«Михалич»: Звичайно. У нас техніка застаріла і у них так само. Це коригувальники 100%.

«Воха»: Щоб ви розуміли, що таке коригувальник. Оці дальні ракети, я думаю, по GPS-маячках. працюють. Будь-яку точку координат будь-якої будівлі я можу взяти з телефона. Просто поставити точку і дати координати прямолінійні, углові, будь-які. Чи у них настільки точна зброя?

«Михалич»: Навряд чи. 100% це робота їх агентури. До речі, ми такого зловили. Він спалив церкву. 

«Воха»: Ми під Мокрецем дрона запускали. Підійшли до них впритул. Шукали техніку і почули в лісі шорох. І зловили товариша, один втік. Він скинув SIM-карту з телефона. У нього камера GoPro була з собою. Він сказав, що у нього грузинський паспорт, що він займається продажем машин. Але він уже тут два роки був. І він крутився з місцевою теробороною на блокпостах наших. 

«Михалич»: 100% це був коригувальник. Він біднувато був одягнутий, але дуже гарне взуття було. І коли я запитав, чого ти українською не спілкуєшся? — Я родился в СССР. Вже зрозуміло було, що це наш клієнт. Проста людина не ходить з біноклем та з дальноміром. У нього було три апарати кнопочні Nokia. І вони були прошиті на певні номери, бо ми ставили свої SIM-карти й вони не працювали. Ми впіймали його. Він скоригував церкву у Заворичах. Це була історична цінність якась. Ми його завезли в батальйон до «йожиків» і віддали, а там уже вони розбирались. Це вже не наша робота. Наша – виявити та доповісти. 

«Воха»: Також ми під Бервицею у лісі у них відбили БТР 82-А з повним боєкомплектом, на ходу. Вони нам його навіть заведеного лишили. Вийшло так, що ми з однієї сторони зайшли, там танчик, САУшка стояла підбита. Ми рухались далі і почули, що з другої сторони рух якийсь є. У нас група невелика, нам вступати в бій не дуже. Ми зробили постріл.

«Михалич»: Ми стріляли з РПГ, але у росіян у БТР кондиціонер стояв.

«Воха»: РПГ залетіло, встрягло між решітками і не зірвалось. Вони пострибали з нього і потікали в ліс. Ми теж заховались.

«Михалич»: Тоді ще з ПТУРа вони стріляли, але промахнулись. 

«Воха»: Тоді ми забрали БТР і поїхали на ньому. Передали через воєнкомат на третій полк спецназу. 

«Михалич»: Дуже смішно було, коли ми забирали ці ПТУРи з позиції. Відкрили ящики з ракетами. І перли ці ящики з ракетами аж очі на лоба лізли, а у двох ящиках консервація була. Ми не всі перевіряли, а тільки один перевірили. Важкий? Понесли.

«Воха»: Дві установки ПТУРа і п’ять ящиків. Ми ті ящики вхопили і давай їх собі забирати.

«Михалич»: Ми їх на БТР погрузили, привезли в розташування, дивимось, а там консервація в двох ящиках. Так смішно було. Награбували щось у наших бабульок. Це було прикольно.

«Воха»: Ми взагалі не думали, що вони будуть у Бровари йти. Тому що їхня задача була рухатись так, що наша артилерія не стріляє по селах. Вони розміщували всю техніку під кожним будинком. Ми так розуміли, що їхня задача була зайти в Київ тим шляхом, де найбільше зв’язані села між собою. І вони мали через цю трасу перейти в сторону Пухівки, Літки, Літочки. Там село в село і у Київ.

«Михалич»: Ми дуже щільно підсилили ці блокпости, бо ними переймались. Дуже гарно їх озброїли, замінували мости. І вони рухались в ту сторону, але застрягли на кладовищі в Літочках. І вони вже далі не рухались, там пройти далі було неможливо. 

«Воха»: Ми взагалі не зрозуміли цей маневр. По прямій іти – це самогубство. А от від села до села… Тому що ми з Великої Димерки третій полк і з нашої групи вночі виводили людей.

«Михалич»: З Богданівки 37 машин перший раз вивели. І другий раз через кілька днів сім, але одна машина відірвалась від групи. Ми потім постріляною її знайшли на Заліссі. І ми вирішили більше цим не займатись.

«Воха»: Для того, щоб стріляла артилерія, треба щоб не було людей. І вони це розуміли, що якщо вони заїжджають в село, там є люди, вони ставлять техніку під будинки, значить артилерія наша працювати не буде. І з таким планом вони могли від села до села бути у Києві. 

— Були такі оцінки, що було недостатньо війська у москалів, щоб дійти до Києва. 60 000 зайшло по київському напрямку?

«Михалич»: Це правда.

«Воха»: І мільйона не вистачило б, щоб взяти Київ. Є різниця як зайти. Якщо стріляти не будуть, то можна і тисячею зайти. Тут все залежить від того, який буде спротив. Тих військ і тієї техніки дуже мало. Але ж багато позаходили і по них ніхто не стріляв.

— Під Києвом таке було?

«Воха»: Наприклад, ми просили два шлюзи перебити. Якби перебили ті два шлюзи, вони взагалі б не зайшли.

«Михалич»: Нам відповідали, що голова Великодимерської громади вважає, що ці шлюзи мають дуже велике значення для громади. Я сказав: хай тоді бере вила й з ними зустрічає на шлюзах російські танки.

«Воха»: Якщо б перебили два шлюзи, вони б туди не зайшли. 

«Михалич»: Вони б у Димерку не зайшли ніколи. 

«Воха»: Ми передали координати на 281 ціль. І уражень по наших координатах… Є таке, що ми самі шукали арту і коригували, а є що ми давали координати і по них працювали без нас. 80 одиниць техніки уражено.

 «Михалич»: Ця зона, де ми працювали – це Великодимерська громада до Нової Басані. Там було підбито до 200 одиниць всього. Там же ніхто не працював. Ми фактично спочатку працювали як одна група. Третій полк працював, тоді їх перекидували на Ніжин, на Козелець.

«Воха»: Восьмий полк, ГУР. Восьмий полк під Заліссям працював.

 — Скільки ви втратили дронів?

«Михалич»: Всього 11. А перші два тижні – сім. Якість дронів була різна. Перші дрони були, можна сказати, дитячі. 

«Воха»: Були Mavic 2, а потім Mavic 3. 

 — На яких дронах краще всього працювати?

«Воха»: Mavic 3. 

— А чим він кращий?

«Воха»: По-перше, це час та дальність. Максимум 8 км 600 м.

«Михалич»: І якщо їх підбивали, іноді вони навіть повертаються. 

«Воха»: Там є зум, який можна збільшувати. Якщо ми 8600 відлетіли, то ми ще півтора кілометри можемо зумом взяти. Можна сказати, до 10 км можна дроном взяти. Це крім того, що ще пройшли певну кількість кілометрів. 

«Михалич»: Але потрібно вміти користуватись цією технікою. Там є невеличкі секрети, але їх потрібено знати. Буває, що така техніка попадає в руки таким людям, які не вміють нею користуватись. Вони її гублять відразу. 

«Воха»: У них стоять системи, які вираховують, звідки дрон злітає. І для того, щоб цього не сталося, ми спочатку дрон піднімали на пару метрів, відлітали на півкілометра, ставили точку взльоту за 300-500 м, і звідти починали тільки піднімати. Бувало таке, що ми піднімаємо дрон і туди через 10 хв вже прильоти. 

«Михалич»: Наводчик артилерії – це найласіший шматок. Взяти його чи знищити – це перемога. Бо тоді всі сліпі, ніхто не знає, куди лупити. Поля попахані, а підбитої техніки немає. Арта працює, складається враження, що мільйони техніки побито, а її нема взагалі. Просто стріляють аби куди фактично. І первинна інформація – це інтуїція, це спілкування з місцевим населенням, яку вони нам надавали. Без цієї інформації практично неможливо працювати. Бо спочатку, коли ми приїхали у наше розташування, там було троє людей, у кожного по три телефонних апарати, гаряча лінія така: їм дзвонять і розказують, що йде тисяча одиниць техніки. Це все була дурня, ми це все розуміли. І найсмішніше те, коли кажуть, що у нас є сторож на кладовищі у селі, який нам дає коригування артилерії. Ми чудово розуміли, що в Україні немає сторожів у селах на кладовищі. І їм цю дезу ллють, а вони по ній дають координати і наша арта відпрацьовує ці координати. Мільйони пострілів в нікуди.

Приклад з тієї самої Богданівки, коли ми онлайн показували підбиття техніки, вони це бачили і почали стріляти та працювати по нашим координатам. Якщо ти онлайн-коригування робиш, там дуже висока ступінь влучання. І тому Байрактари комусь чудяться і що завгодно. Тоді  вони тікають. Техніки немає — треба тікать. 

«Воха»: Приклад я вам можу показати. Це попадання артилерії в нікуди.

«Михалич»: Це мільйони тонн снарядів в нікуди.

«Воха»: Без коригування. Це Марс.

«Михалич»: Звичайно, треба мати дуже гарний досвід. Не боятись заходити у тил. Тому що треба якнайближче підійти до супротивника. 

«Воха»: А це техніка, яка знята по координатам. Чіткі координати та коригування.

«Михалич»: Головне, щоб коригування робилось зразу. Тому що якщо через 10 хв арта наносить ураження і ніхто цього не бачить, то вже техніка може переміщуватись і це вже в нікуди буде лупити. Тому так мало підбитої техніки. І ще коли ми перший тиждень проводили розвідку, ми просто розуміли, що російські війська маневрують. І складається враження, що тисяча танків. А це просто 20 танків туди-сюди їздять по колу, щоб по них не нанесли ураження. У Великодимерській громаді стояло 40 одиниць техніки в Богданівці. У Заліссі — до двох десятків техніки.

«Воха»: Взагалі по нашому напрямку, по Великій Димерці, було десь під 300 одиниць.

«Михалич»: Фактично половина з неї було побита. Це не тисячі одиниць техніки. Дуже важко було працювати, коли нам команду давали з Києва, а ми працюємо на місці і краще бачимо місцевість, розуміємо, по чому можна ураження наносити, а по чому немає сенсу. Якийсь тиждень нам всі казали: нічого не стріляємо, тільки бензовози. А навіщо було бензовози стріляти, коли вони просто на Кока-Колу заїхали і заправились.

«Воха»: Так думали, що це переріже їхню логістику і їхня техніка стане.

«Михалич»: Вони думали, що вони бензин возять аж з Росії. Ні, вони заправлялись прямо в агрогосподарствах. Приїхали, заправились, поїхали. 

«Воха»: І ще була така проблема, що вони спеціально їздили та спалювали наші заводи.

 «Михалич»: У нас є відео, як вони спалили завод Мономах. Стояло два БМП, вони пошарились, вийшли і з каністр поливали.

«Воха»: Понабирали собі мішки чаю і просто підпалили. 

— Навіщо?

«Михалич»: Це не до нас питання.

«Воха»: Коли вони бачили, що ми дронами працюємо, вони просто так підпалювали будинки. Вони думали, що дим буде йти по селу і ми не будемо бачити. Просто підпалювали будинок один, другий, третій.  

— Зараз говорять про те, що на сході 20 одиниць техніки російської проти однієї нашої.

«Михалич»: Так і є. На сході ми були два тижні. Наша техніка там дуже гарно замаскована. Ми ж не могли під кожен кущ заглянути. І наші постійно маневрують. Техніка в жалюгідному стані, але вона працює, вона наносить ураження. Смішно було на це дивитись, але воно працює. І це найголовніше.

«Воха»: На сході у них набагато більше працює артилерія: РСЗО, Гради, Урагани.

 «Михалич»: Тут ствольна артилерія, міномети працювали. Там реактивна артилерія. Це Урагани та Смерчі. Дуже багато у них безпілотників. 

 «Воха»: «Орланів» дуже багато літає. Їх збивають, а вони літають.

«Михалич»: Там їх дуже до чорта. Їм там важко, нам там важко. З обидвох сторін достатньо важко, бо сховатись реально ніде. Всі посадки чи прострілюються, чи заміновані, чи погоріли вже.

«Воха»: Вкопані наші, вкопані їхні.

«Михалич»: Будь-яка техніка, якщо закопана, ураження нанести практично неможливо. Будь-яке попадання поруч не пошкодить автомобіль. Тому й закопують.

— Що з NLAW? Вони дійсно зіграли значну роль чи ні?

«Михалич»: Ми їх побачили, коли вже російяни погнали. Ми з РПГ стріляли.

«Воха»: 72-ка працювала. РПГ-7 проти БМП, проти легко броньованої техніки. У більшості танків російських, які ми зустрічали, у них пусті кумулятивні заряди, там просто пусто. А NLAW попадає, то можна сказати, що танк 100% знищений. І плюс – дальність. РПГ – 200 метрів, NLAW – 600.

«Михалич»: От що показав бій під Заліссям. Щоб NLAW не наніс ураження танку, вони ставили поруч дві підбиті машини цивільні і ставили танк між ними. Ураження було по машині, а танк був неушкоджений. Вони тоже розуміють, як воювати. Якщо жити захочеш, то вигадаєш все що завгодно. 

— На ваш погляд, що можна було б зробити зараз, щоб нашим воїнам було легше воювати?

«Михалич»: Треба атакувати. Ми всіх постійно закликали до бою. Закликали невеликими групами атакувати ворога, надавати нам якусь зброю, навіть міномети. І ми показували свою ефективність. Ми відразу сказали нашому керівництву: дайте нам міномет, щоб ми могли з якоїсь дистанції працювати, щоб ми постійно їх штурхали. Не можна просто закопатись і сидіти. Так не піде. Якщо ми будемо наносити постійні ураження, постійно буде вогневий контакт, вони самі потікають. Там не треба буде нікого вмовляти, чекати, поки хтось здасться. Постійно турбувати.

«Воха»: Потрібно більше мобільних груп з мінометами. Приїхали, зробили п’ять пострілів, поїхали. 

 «Михалич»: Це так ми під Димеркою працювали. У нас був 60-ка міномет. Танку він не може нанести ніякого ураження. Але якщо він починає працювати, ми в поле вибігли, ставили, 5-6 пострілів і тікали. Поки вони на нас налаштуються, поки туди приліт буде, це 20-30 хв. А ми вже втекли. Але вони вже сидять по бліндажах і не вештаються селами, і вони вже не хочуть нікуди рухатись. 

«Воха»: Якщо спочатку вони заходили і спали в будинках, то коли ми йшли, то вони вже спали в окопах. А є різниця – відпочивати у будинку і постійно розуміти, що зараз щось прилетить. І це потрібно виставити дозор, змінювати їх, це також сон. А ти ж не розумієш, чи це наступ, чи що. Ми мінометом бахнули і просили техніку завести. 72-ка завела техніку. Вони думають, що наступ. Вони всі піднялись в бойову готовність. Не сплять. 

«Михалич»: І це постійно. Обстріляли – вони завели техніку. Техніка починає рухатись туди-сюди. І вони вже облаштувались і чекають. У такій позиції вони наступати не будуть ніколи. Тобто треба постійно наносити якесь ураження. Велика Димерка – це досить велике село. Воно по розмірах як Бровари. І ми з чотирьох сторін. Зайшли з однієї сторони, лупанули, з другої, з третьої, з четвертої. І на протязі дня з якоїсь сторони щось стріляємо. Чи арту коригуємо, чи з міномета туди влупили, чи снайпер декілька пострілів зробив. Щоб не розслаблявся ніхто. Може і не попали, але яка різниця. Вони вже не розслабляються, чекають. 

«Воха»: А на сході це дальнобійна артилерія.

«Михалич»: І дуже треба люди, в яких є досвід. Як ми заходили, нам кажуть: на яку дистанцію ви працюєте? До 10 км і це при хороших умовах. Та ні, у нас таких дистанцій немає. А скільки ми всього понаходили. І дивізіон гаубиць знайшли. Там на Mavic дуже гарна відеокамера, вона дуже класно показує. І ми бачимо, як вони стоять. Вирахувати нереально. Якщо Лелека, вона їх не побачить. 

«Воха»: Ми їм показуємо відео, як вони сидять в посадці і багаття палять. 

 «Михалич»: Чи висимо біля Новопілля. Бачимо, вони в обід йдуть з десяти сторін в один і той самий будиночок. Що вони йдуть туди робити? Обідати. І ми бачимо, звідки ці мурахи повилазили, там уже пушки стоять. І ми починаємо над тими посадками, звідки вони йдуть. Зразу координати даємо штабу, зразу дивимось куди вони вертаються. Але це цілий день потрібно там висіти над ними і дивитись, куди вони рухаються. І коли вже така інформація первинна є, тоді ми вже даємо координати і тоді ми вже ефективні дуже, і тоді ураження наносять. 

— А на скільки вистачає зарядки дрона?

«Михалич»: Залежить від погоди. 

«Воха»: Зарядка взагалі 35 хв, але у нас великий акумулятор і ми могли літати безперервно 5 годин поспіль. Приїхали, посадили, уже на зарядці стоїть батарея, другим полетіли. 

«Михалич»: Замінили один дрон на інший. Той вертається, а цей уже там. І ми постійно висіли. Тоді групі, щоб вона була ефективна, треба п’ять дронів. Щось збивають, десь впаде, треба його ремонтувати, забув зарядити, або зум не працює. 

«Воха»: Нюансів мільйон може бути. Бувало, що ми дроном не могли літати, коли вони глушили повністю. 

«Михалич»: Це ми десь дуже близько були до цієї станції. 

«Воха»: В основному ми без супутників літали. Але якщо летіти без супутників, то треба запам’ятати, звідки ти летиш, бо на дроні не можна натиснути, щоб він сам повернувся. Ти повинен візуально пам’ятати 5-6 км куди ти пролетів, щоб повернутись. А коли ти бачиш, що сигнал пропадає з пульта, то треба зразу садити дрон і пробувати вертатись. Бувало, що не могли повернутись. Тому що просто пропадала картинка, управління пультом і дрон просто зникав.

«Михалич»: Бувало, що зі стрілкового збивали. Досить великі відстані, на 250 м збивали дрони. Так бувало. З кулемета збивали.

«Воха»: Ми думаємо, що це випадково. Тому що в Mavic 3 на висоті 250 м попасти прицільно, думаю, нереально. Але таке бувало.

«Михалич»: Ситуація найгірша на сході: Запорізька область, Донецька область. Рішення тільки одне — атакувати малими групами. Ви маєте розуміти, що люди, яких призвали, ще вчора були комбайнерами та трактористами, а сьогодні вони — солдати. Якщо вони не обстріляні, вони нікуди не підуть. Приклад простий. Я людина не військова. Але якщо я потрапив в ауру трьох досвідчених людей і вони мені кажуть перші 2-3 дні, що мені робити, я 100% виживу. А далі я вже інших можу навчати. Я вже розумію, як воно працює, чи по нас, чи ми стріляємо. Це ж досвід. А якщо людину, яка нічого не знає, кинули в окоп, вона тікатиме звідти. Всі хочуть жити.

— Скільки часу потрібно, щоб підготуватись?

«Михалич»: Це наскільки тобою переймаються ті люди, які тебе оточують. Мені достатньо було три дні. У Володі дуже сильно розвинута інтуїція. Він постійно каже: туди не ходи, сюди не ходи, в яму лягай, це приліт, це міномет працює, це Гради працюють, це САУ працює, це наші стріляють — вилізай з ями. Там же ж не так багато вказівок.

«Воха»: Зараз же ж війна автоматами не йде.

«Михалич»: Я зробив за всю війну один постріл. І то, як ми полонених вивели, наші жінки почали їх бити. Бо у них хати порозбивало, стріхи, автівкии побило. І вони просто їх почали лупити. І я стріляв, бо відтягнути їх не можна було. Їх лупили чим попало. Вони б їх забили до смерті. Я розумію людину — у неї хату розбило та машина згоріла. А тут виводять тих, хто це зробив. Я кажу: принеси їм воду, а вона відповідає: я їм нічого не принесу. Я кажу: а що ви їх б’єте, це не має жодного сенсу.

«Воха»: У нас є Міністерство оборони, а нам треба Міністерство нападу.

«Михалич»: Дайте нам можливість атакувати. Потрібно атакувати їх постійно. Ми не маємо сидіти на одній точці, це задача піхоти. Хай сидить собі. Наша ж — вийти серед поля та за 10 хв 5 пострілів з мінометів. На сьогодні війна для піхоти закінчилась. Їх ніхто не буде турбувати, ніхто не полізе. Тому що ніхто не розуміє, якими силами і навіщо це ураження наносилось. Всі ж хочуть жити, і з тієї сторони так само.

«Воха»: Там «Орлани» літають. От у нас є хлопець, який розробляє дрон-камікадзе. І крім того, він розробляє швидкісний дрон, який літає 200 км/год. Його задача — ловити «Орлани». В чому його суть. За ним буде пару трубок, в яких будуть кевларові нитки. Він підлітатиме до «Орлана», щоб нитки замотались на вентиль, і з тієї трубки буде вилітати парашут і закривати «Орлан», щоб він падав.

«Михалич»: Навіть такі речі, які виглядають як якась дурня, воно все працює.

«Воха»: Тому що один постріл зі «Стінгера» в «Орлан» коштує $70 000. А побачити «Орлан», запустити швидкісний дрон, який за 200 км/год прилетить до нього, кине на нього нитку і той впаде, взагалі нічого не коштує. Зараз уже тестуються ці дрони.

«Михалич»: Малу групу накривати дуже важко. А так, щоб по ній працювало 100 стволів арти, нікому не потрібно й робити цього ніхто робити. Мала група підійшла, нанесла ураження та втекла. І тоді вони відразу будуть збирати торби додому. 

— Хтось написав таку річ, що битва під Києвом нагадувала йому «Холодний Яр», що в одному лісі воювало безліч мобільних груп.

«Воха»: Я вам розкажу таку історію. Ми «нарішали» міномет.

«Михалич»: За битву за Скибин ми отримали у подарунок машину Honda CRV. Вона нам не підходила, бо там у багажнику газовий балон. І ми не вміщалися в цю автівку.

«Воха»: Ми поміняли її на міномет. Ми взяли його та поїхали у Залісся. Знайшли лісника, який мав нас вивести у певну точку. Він каже: там уже працює восьмий полк. Ми виходимо на зв’язок з восьмим полком. Пацани кажуть: тільки не стріляйте, а тут починаються прильоти. Виявляється група ГУР «нарішала» Д30 й лупашить. З іншої сторони вже «Альфа» і безліч маленьких груп. Всі полювали, щоб щось «віджати» у руських. Щоб розбити якусь техніку, щоб якесь радіо, якийсь трофей у них забрати. Між собою не було зв’язку.

«Михалич»: У них дуже добра оснащенність. У цьому їх БТР, який ми відібрали, тепловізори, нічні прибори, а ще у членів екіпажу окремо були нічники. 

«Воха»: Там екіпаж був вісім чоловік, майже всі офіцери. І у них нічники «Циклопи», які коштують $20 000 за один. Вони нам як російський трофей дісталися. 

«Михалич»: Він нам якраз на півдні і знадобився дуже для деяких операцій. Під Києвом ми його не використовували.

— А як таке взагалі буває, що не військова людина досить швидко навчилася?

«Михалич»: Військовий теж спочатку не військовий. Такий приклад. Їдемо ми з «Вохою». Біжить чоловік 100. Ви куди? — Танки їдуть. «Воха» зразу до бою, ми багажник відкриваємо, машину в чигирі. Хапаємо РПГ, біжимо. Де танки? — Там. Зі 100 людей може 10 за нами побігли назад. Присіли в яму, сидимо. Їдуть. Трактори з поля. Оце такі там сидять.

«Воха»: Реально зараз на Донбасі саме тих, хто воює, не більше 20 000. Більшість — це ті, що сидять за 10-20 км. А так, щоб 100 000 воювало, то ні, такого не було. Коли чисто Донбас був 2014 рік, то там воювало 5000-7000. 

Наприклад, що таке полк? Це 1600 чоловік, а воює 200. Всі інші — це забезпечення, топографи, водії, кухарі, оркестр і так далі. І якщо у Росії 250 000 солдатів сюди зайшли, то 100 000 — тилове забезпечення, а воює 150 000. У них зараз 30 000 «двохсотих», поранених — 70 000. Отже лишилося 50 000. Хай вони ще 50 000 підтягнули. 100 тисяч їх там є.

«Михалич»: Ми не бачили, щоб такі колони, як під Сталінградом були. Вони досить невеликими силами пересуваються.

«Воха»: Якщо зараз нормально підтягнеться артилерія, поставити ПВО, тиждень їх нормально «вгасити» — вони тікатимуть.

«Михалич»: Як на Богданівці. Лупанули, техніки нема і вони зразу ж потікали.

«Воха»: А так, щоб ми літали й бачили, що там дуже багато людей ходить, то ні. 

«Михалич»: Щоб ви зрозуміли. Ми зайшли у Велику Димерку, взяли полонених. Скільки у вас тут піхоти? Він каже: 120 душ. А в Броварах тоді було 2500 тероборони озброєної. Так ми не могли знайти 10 душ, щоб з нами пішли. Вони бояться, це зрозуміло. Це прості люди, фермери, токарі. І сьогодні їм треба туди лізти. Кошмарити на блокпосту своїх громадян — це одне. А під «Градами» бігати — це вже інша пісня.

«Воха»: Всі теж воювать не можуть. Воно й не потрібно. У нас достатньо армії.

«Михалич»: У нас кожен день «добрий». Вихід — луплять нас. Вихід — по нам стріляють, постійно якісь контакти з ворогом. З нами боялись ходити. Ходили з нами троє людей та й ті не кожен день. Давайте хоч через день ходити. Бо всі бояться. Навіть ті, хто на Донбасі воювали та пройшли АТО. За три місяці набути такого досвіду, щоб людина, яка ще вчора робила піцу, сьогодні стала танкістом — нереально. 

«Воха»: Але кожна людина входить в ейфорію. І коли ти воюєш, ти вже потім без того не можеш.

«Михалич»: Воно затягує. Ти прийшов ввечері, тобі хочеться всіх якнайдалі послати. Немає соляри, на заправці спілкуєшся з цими заправщиками. Та залий ти більше. — Та я тобі не дам. — У тебе зараз танк сюди зайде російський, розстріляє тебе разом із заправкою, а я тобі кошти даю і ти мене не заправляєш, дура. 

Їй це пояснюєш, лякаєш. І це все дуже вибиває з колії. Ти приходиш, а тобі їсти не зробили. Ти не їв два дні. І ти дивишся на це все і думаєш: нащо це все мені треба. А тоді зранку встав і пішов знову. Вже забув, що було вчора. Треба йти лупить когось. 

Ще була така комедія. Поїхали на 72-ку і кажемо: дайте нам два снаряди, щоб ми фугас зробили. Вони кажуть: їдьте у Київ на склад та беріть. Та нащо нам у Київ їхати на склад, коли ви тут у Броварах. Ні, не дамо. І ми тягли ці снаряди по 40 кг по лісу, тоді ставили ці фугаси, щоб бензовози зірвати. І нам це подобалося. Якось воно затягує.

---