Суд Лінча: навіщо він насправді був потрібен Америці, до чого тут листівки, Ку-Клукс-Клан і коні Дикого Заходу

Плантатори, рабовласники, публічні страти та побиття за неіснуючі провинності – весь світ знає про суд Лінча, який, на щастя, залишився у минулому. Це – історія з тисячами кривавих сторінок, яку час від часу варто пригадувати, аби більше не робити страхітливих помилок.

LegalHub вирішили поділитися з вами історичним путівником та здійснити мандрівку у світ Дикого Заходу та спекотної Південної Америки кінця XVIII століття, коли там з’явився новий вид покарання – суд Лінча. Ми не просто розповімо вам про нього, а спробуємо зрозуміти суть, природу та причини виникнення давно порослого міфами та жахіттями народного самосуду.

Будь-якого суспільного явища, навіть того, що зараз є традицією і невід’ємною нормою буття, колись не існувало. Задля того, аби воно увійшло до свідомості суспільства, мали статися переламні події. Війна, стихійне лихо, епідемії, бунти, народні повстання, дефолт, економічна криза. Виникненню та вкоріненню лінчування три століття тому теж передували певні події – і найчастіше вони були кривавими.

Цей страшний Дикий Захід: “батько” лінчування і перші покарання “за коней”   

Історики всього світу досі не знають, котрого з двох Лінчів вважати “засновником” покарання. Одні стверджують, що ним був полковник іррегулярних військ американських колоністів Чарльз Лінч (1736 – 1796), інші кажуть, що це – віргінський плантатор капітан Вільям Лінч (1742-1820). Ми розповімо про обох.

Чарльз Лінч народився у 1736 році у колонії Вірджинія. Тоді це була перша постійна англійська колонія Північної Америки. До речі, пізніше його брат Джон стане засновником міста неподалік під назвою Лінчбург.

Чарльз одружився та жив з дружиною у батьківському будинку аж до самої смерті батька. Після втрати батька вони з місіс Лінч поїхали до західного кордону колонії, де Чарльз почав вирощувати тютюн і розводити худобу. Він був запеклим представником  релігії квакерів, тому відмовлявся займати будь-які офіційні посади. Його, до речі, часто запрошували почати кар’єру державного службовця, але державна присяга була заборонена його релігією. Проте у 31 рік Чарльз передумав і одразу став мировим суддею, за що негайно був відсторонений від квакерської общини.

Під час американської Війни за незалежність (1775—1783 роки) Чарльз став полковником народної міліції. У 1780 році він з кількома колегами провели ряд так званих неформальних судових процесів, де обвинувачуваними були вірджинські роялісти – себто прибічники британської корони. Однак усі ці “судові” процеси мало нагадували справжній суд через невиправдану жорстокість “суддів”. Тоді “Лінч і компанія”, аж ніяк не думали дотримуватися законних процедур – вони на власний розсуд засуджували до побиття батогами, конфіскації всього майна, насильницької присяги на вірність. Також вони вішали дезертирів, мародерів та крадіїв, незалежно від кольору шкіри. Минуло два роки і ця самодіяльність, здавалося, мала б бути покарана. Проте її… визнали законним рішенням Генеральної асамблеї Вірджинії.

Плантатор Вільям Лінч також проводив позасудові розправи над чорношкірими рабами, перший з яких відбувся 22 вересня 1780 року. Тоді Вільям наказав застосувати тілесні покарання до грабіжників та конокрадів. Так він ніби відкрив невидимий «гвинтик» і народ перейняв самосуд як віддушину серед всюдисущої злочинності.

Проте казати, що Вільям був жорстоким або відрізнявся несамовитою люттю не варто. Насправді, нам зараз важко уявити світогляд людини позаминулого століття та збагнути ту різницю, яка прірвою пролягає між нами. Вільям був класичним прикладом американського плантатора – він ставився до чорношкірих не краще і не гірше за усіх людей того часу. Білий і чорний були діаметрально протилежними створіннями. Тоді як перший був апріорі людиною, то другий  – річчю, яку потрібно бити, аби тримати в порядку. Тому самосуди Вільяма легко пояснюються законами того часу.

На Дикому Заході часто лінчували крадіїв худоби. Парадокс, але вбивство людини було звичною справою, тоді як крадіжка коня було синонімом повішення. “Судді” не витрачали час на доставку винного до шерифу або судді, а вішали на міцній гілці найближчого дерева. Зрештою, вони були певні – яка різниця хто здійснить правосуддя – шериф чи натовп. Результат однаковий – повішання.

Минали десятиліття, лінчування набувало страхітливих ознак і було вже не просто показне тілесне покарання: побиття батогом або насильна конфіскація грошей, а самосуд зі смертельним кінцем. А поки в Америці починалася війна…

Рабство скасовано, можна… вбивати?

Тодішню Америку можна без зусиль уявити, пригадавши легендарний роман “Віднесені вітром”.

1861 рік. Мир і хитка стабільність уже були скоріше ілюзією, чимось нетривким, ефемерним, і готові були розвіятися, як дорожній пил над бавовняними полями заможних землеробів Півдня Америки. Всі відчували, що от-от має статися щось непоправне, що на довгий час зруйнує звичну традицію життя. Це невідворотне відчуття набуло обрисів – прийшла Американська громадянська війна. Тоді майже всі були певні, що це ненадовго, що піти на війну – справа честі, що у цьому мало небезпечного, ніби це забавка для дорослих хлопчиків.

Насправді, зерном розбрату стали чорношкірі раби. Громадянська війна між промисловими північними і південними землеробськими штатами Америки розв’язалася через те, що жителям півночі для безперервної важкої роботи на заводах невигідно було тримати рабів, їм потрібні були вільнонаймані працівники. А південним мешканцям для роботи у полях ідеально підходили саме раби. Відтак, у відповідь на вимоги Півночі про скасування рабства південні штати спробували створити власну державу. З цього і почалася війна, котра завершилася у 1865 році перемогою північних штатів.

Насправді, лінчування продовжувалося майже два століття, проте найкривавіші інциденти сталися наприкінці його “ери”. З часів Війни за незалежність до кінця XIX століття лінчування вже було розповсюдженим, проте після Громадянської війни 1861-1865 років воно набуло зовсім іншого “обличчя”.

Головнокомандувач південними арміями генерал Роберт Лі капітулював, а Північ встановила на переможеному Півдню практично окупаційний режим. Цей період називався “Реконструкцією”, тобто відновленням. Проте для південних американців таке відновлення стане суцільним чорним днем.

Колишні чорношкірі раби були обурені затяжним рабством та готові були вибухнути кривавою помстою на своїх колишніх білошкірих господарів. Вони почали тероризувати біле населення. Проте білі не стали довго чекати і взялися утверджувати свої права не менш жорстокими методами. Вони вирішили розправлятися з неграми-злочинцями та білими зрадниками без законного суду і слідства, використовуючи необґрунтовану законом розправу, що зазвичай закінчувалася вбивством звинуваченої особи. Так виникла народна страта (рідше – побиття) лінчування, яке спершу застосовували щодо чорношкірих злочинців, потім розповсюдилося на білих американців.

З часом лінчування стало певним соціальним маркером, індикатором відносин у соціумі, віддзеркалюючи чіткий розподіл між білошкірими та чорношкірими та їхнє різке неприйняття одне одного.

Лінчування і Ку-Клукс-Клан – родичі?

Тим часом спеціальне “Бюро у справах вільних людей” доклало максимум зусиль, аби негри збагнули, що вони вільні і їм тепер можна все. Вони почали сповна користуватися своїми парвами ваільних людей та смакували вседозволеність. На реакцію білого населення не довелося чекати довго. І тоді спалахи расизму надовго накрили Америку з головою – зявилася біла смертоносна голова Ку-клукс-клану.

Організацію вигадали колишні офіцери південних військ і не мали на меті вбивати чорношкірих. Проте у тодішніх реаліях суспільство мало захищати білих від їхнього свавілля. У цьому зіграв неабияку роль федеральний уряд. Він не звертав увагу на поодинокі випадки правосуддя, здійснюваного людьми у білих балахонах, що потроху переходили усі межі.

Спершу члени Клану придумали собі вбрання, що до смерті лякало чорношкірих. Постаті у білих балахонах нагадували їм “привидів”, духів вбитих солдатів армії Півдня. Всупереч поширеній версії, що клан розправлявся лише з неграми, це не так. Білих чоловіків і жінок могли допитувати та катувати за публічні заклики за рівноправ’я негрів або за близькі стосунки з чорними та мулатами.

Клан на власний розсуд розпоряджався життями “винних” негрів. Їх посеред ночі витягали з будинків, допитували та вішали або спалювали просто посеред вулиці. У 1893 році у Техасі кілька тисяч чоловік зібралися на криваву виставу – психічно хворого чорношкірого звинуватили у вбивстві дитини, не маючи на це жодних доказів. Його довго катували розпеченим залізом, а потім розвели вогнище і спалили. У натовпу не було жодного співчуття, людяності або бодай сумнівів у його провині.

Північ та Південь: масштаби лінчування

З 1882 по 1951 роки офіційно відомо про 4730 випадків лінчування, з яких 3657 – це самосуди над безправними (іноді абсолютно невинними) чорношкірими. Найчастіше це були некеровані хулігани, абсолютні лідери американської злочинності. Цікаво ще й те, що спочатку (наприкінці XІX століття) співвідношення страчених збігалося з реальною статистикою тяжких злочинів, отриманою від тодішніх правоохоронців.

Проте мати справу з поліцією – це у всі часи довго, іноді дорого, це завжди – рівняння з багатьма невідомими, бо до кінця незрозуміло – чи доведуть справу до суду та чи покарають винного. А купа жорстоких людей, некерований натовп сповнених ненависті очей, легко стає вбивцями, дозволяючи сам собі карати будь-кого, не будучи покараним самому.

Більшість випадків лінчування на півночі і заході Америки – це порівняно легка смерть. Там застрелити або повісити злочинця вже ставало звичною справою. Проте на півдні Америки злочинців страчували набагато жорстокіше. Проте і тут історія пояснює, чому було саме так. Злочини, за які над винними здійснювався самосуд, були надзвичайно кривавими. От наприклад, у 1893 році у штаті Техас зібралося (уявіть!) 10 тисяч чоловік, щоб на власні очі побачити народну страту чорношкірого, котрий жорстоко вбив білу дитину. Тоді громада вирішила спалити злочинця живцем.

Лінчування взяли на замітку і так звані “Комітети пильності” – об’єднання, що існували на початку XX століття у штатах Техас, Клондайк, Аляска. Там працювало мало шерифів, вони не могли забезпечити гідну охорону та порядок, тому бандити, крадії та мисливці за золотом не бачили меж. Тоді місцеві мешканці прийшли на допомогу державі – організовували загони, ловили злочинців та після так званого розслідування вішали. На обличчях народних охоронців спокою незмінно були маски, а суди завжди проходили у людних місцях під пильним оком громадськості.

Що ж робила поліція, запитаєте ви.

Так, “Національна гвардія” намагалася завадити кривавій самодіяльності, та взагалі припинити самосуди, як явище. Та все було марно. Мати справу з розлютованим натовпом та апелювати до здорового глузду і законності небезпечно навіть для представників закону.

Найвідоміші суди Лінча, картинки на листівках та фото на пам’ять

Якось у Мемфісі у 1893 році дві білошкірі жінки неспішно їхали на возі до міста за покупками. Раптом на них напав чорношкірий та хотів зґвалтувати. Налякані жінки почали кричати, і їх почули – зловмисника схопила поліція. Тільки-но його помістили до в’язниці, розлючений народ штурмом взяв в’язницю і вивів ув’язненого. Його повісили на телеграфному стовпі, а потім спалили.

Тоді мотузка, на якій висів чорний, миттєво стала сувеніром і народ розірвав її на клаптиик і сховав по кишенях. Від спаленого тіла також народ взяв якомога більше – сувенірами стали зуби, клапті шкіри, нігті.

Відомий на весь світ суд Лінча вже у XX столітті відбувся у 1918 році. Тоді у штаті Джорджия пройшов п’ятиденний мітинг, в ході якого стратили вісьмох чорношкірих злочинців та білу жінку, вагітну від одного з них.

Проте найвідоміше лінчування у ХХ столітті – це самосуд над Лео Франком 26 квітня 1913 року. Він був євреєм, якого звинуватили у вбивстві тринадцятирічної Мері Фаган.

Повішання Лео Франка

Тут зіграла роль ненависть через соціальну нерівність між заможним Лео та рядовим бідним населенням Атланти. Його посадили у в’язницю, проте через три місяці народні месники викрали його з камери і повісили на дереві. І лише у 1982 році стало відомо, що бідолашну Мері вбив інший чоловік, якого не покарали, бо він на такой час уже 20 років як помер.

У 1919 році у штаті Небраска самосудом судили чорношкірого Вілла Брауна, який зґвалтував 19-річну білошкіру дівчину. Натовп виволок його з зали суду і миттєво повісив. Пілся цього вже у мертве тіло випустили сотню куль, відрубали кінцівки, облили бензином і зрештою спалили.

З кожним новим випадком лінчування перетворювалося на народну традицію. Про це писали газети, цим було просякнуте усе суспільне життя. Це ставало вуличними виставами, кривавим дозвіллям білошкірих містян. Після розправ присутні робили фотознімки на фоні мертвих тіл. У 1890-ті фото з жертвами ставали листівками, а спалення чорношкірих називали “барбекю”.

Завершення ери самосуду: американці проти лінчування

Настало XX століття, а у деяких місцинах суди Лінча все ще продовжували свій кривавий шлях. Зрештою так само швидко, як американське суспільство ввело у норму лінчування, виникли організації, що виступали різко проти нього.

Боротися з лінчуванням почали президенти-демократи, Франклін Рузвельт та Гарі Трумен, видаючи укази про розслідування випадків самосуду. Нарешті після Другої світової війни лінчування пішло на спад.

Здається, що самосуд народу залишився десь на зорі ХХ століття. Аж ніяк. Останній випадок було зафіксовано лише наприкінці ХХ століття. Ще якихось тридцять років тому – у 1987 році у штаті Алабама члени Ку-Клукс-Клану побили та повісили на дереві чорношкірого злочинця.

Тоді сенатор Алабами М. Фігерс сказав такі слова: “Це поворотний пункт нашої історії, і я впевнений, що ми більше ніколи не зіштовхнемося з цим ганебним явищем”. Проте лише у 2005 році американський конгрес вибачився за свою бездіяльність у минулому стосовно самосудів, що гриміли по всій Америці.

Національне “лінчування” в Україні

Цікаво, що щось подібне існувало майже у кожного народу. Українці – не виключення. Наприклад, у XVII-XVIII століттях українці часто саджали на палю циган, котрий піймали на крадіжці коней.

А ще раніше – за часів Київської Русі українці ловили злодіїв і конокрадів, опісля збиралися усім селом і забивали їх на смерть або “розтягували” кіньми.

Страта через спалення

Проте навряд чи українці тоді знали про Чарльза Лінча, чорношкірих злочинців та таку далеку спекотну Південну Америку та дикий Дикий Захід…