У липні 2019 року районний суд, із рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні скарги матері малолітньої дочки про скасування постанови державного виконавця, якою було арештовано її кошти як боржника.

Про це повідомила прес-служба Верховного Суду.

«Мати оскаржила відповідні судові рішення до Верховного Суду, обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, зокрема, тим, що арешт протизаконно накладено також на картковий рахунок, який вона використовує для отримання аліментів», – сказано в повідомленні.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду задовольнив касаційну скаргу матері: скасував рішення судів попередніх інстанцій, визнав дії державного виконавця неправомірними, а його постанову про арешт коштів – незаконною та скасував останню з огляду на таке.

У січні 2018 року районний суд за позовом батька дитини встановив умови та графік його побачень із дочкою. Апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу батька, зокрема, скасував обов’язкову присутність матері на перших побаченнях, змінив графік і тривалість зустрічей.

У подальшому окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позовів матері про скасування постанов державного виконавця, якими на неї було накладено штрафи за невиконання згаданого судового рішення, і державний виконавець арештував гроші на банківських рахунках матері.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольняючи скаргу, колегія суддів КЦС ВС зазначила таке.

Статтею 179 СК України визначено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 73 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення не може бути звернено на допомогу особам, зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років, по догляду за дитиною з інвалідністю, по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною, а також на іншу допомогу на дітей, передбачену законом.

Суди не звернули уваги, що аліменти, одержані на дитину, є її власністю, ці грошові кошти мають цільове призначення виключно в інтересах дитини, тому на них не може бути звернуто стягнення. Суди не врахували, що аліменти на утримання дитини є іншою допомогою на дітей у контексті п. 10 ч. 1 ст. 73 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, рішення суду про стягнення коштів та рішення суду про зобов’язання вчинити певні дії є різними за своєю правовою природою, тому для цих рішень встановлено різний порядок їх виконання. Положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено можливості накладення арешту на грошові кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру.

Судові рішення, які перебувають на примусовому виконанні, є рішеннями немайнового характеру, виконавчий документ не містить жодних вимог щодо стягнення грошових коштів з боржника й закон прямо не передбачає можливість застосувати арешт грошових коштів як спосіб забезпечення виконання рішення немайнового характеру, тому державний виконавець має застосовувати тільки ті заходи, які передбачені розд. 8 Закону України «Про виконавче провадження».

Ці заходи мають бути спрямовані на забезпечення виконання рішення саме немайнового характеру.

Намагання державного виконавця забезпечити виконання судового рішення немайнового характеру за допомогою заходів, які прямо не передбачені законом, є втручанням у право боржника на мирне володіння майном, тобто порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Із постановою Верховного Суду від 4 березня 2020 року у справі № 752/22214/16-ц (провадження № 61-21694св19) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Раніше LegalHub повідомляв, що суд роз’яснив процедуру стягнення додаткових витрат на дитину.

---