Верховний Суд висловив позицію щодо працевлаштування на державну службу

Одним із основоположних аспектів (елементів) верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає,  щоб  юридичні  норми  були  чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними.

За цим принципом держава загалом має дотримуватись взятих на себе певних  зобов’язань, виконувати  покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки.

Про це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши у касаційному порядку справу за позовом фізичної особи до Національного агентства України з питань державної служби про визнання відмови неправомірною та зобов’язання вчинити дії.

Суть спору полягає у тому, що між позивачкою та НАДС укладено договір про підготовку аспіранта за рахунок державного замовлення з відривом від виробництва у 2015 році, за умовами якого відповідач зобов’язався, зокрема, надати позивачці після закінчення навчання роботу в порядку, передбаченому законодавством України.

Закінчивши навчання у 2018 році, позивачка звернулася до відповідача із заявою, у якій просила призначити її на посаду державного службовця для подальшої роботи у центральному апараті НАДС відповідно до укладеного між ними договору. Відповідач у листі повідомив позивачку, що відповідно до ст. 21 Закону України «Про державну службу» вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу.

Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом. Отже, на думку відповідача, працевлаштування позивачки можливе лише шляхом конкурсного відбору.

Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке.

Колегія суддів зазначила, що питання працевлаштування аспірантів, які закінчили навчання в аспірантурі, на час вступу позивачки до аспірантури та укладення нею вказаного договору було врегульовано Положенням про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 року № 309. Це Положення містило норми, які наділяли аспірантів правом на подальше (після закінчення аспірантури) працевлаштування та визначало, у який спосіб це здійснюється.

Так, відповідно до пункту 43 зазначеного Положення аспіранти, які закінчили навчання в аспірантурі з відривом від виробництва за державним замовленням, працевлаштовуються згідно з типовою угодою, а аспіранти, які закінчили навчання в аспірантурі поза державним замовленням, – згідно з контрактом.

19 квітня 2016 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 року № 261, якою затверджено Порядок підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у вищих навчальних закладах (наукових установах), яким по-іншому врегульовано механізм підготовки здобувачів вищої освіти на третьому (освітньо-науковому) та науковому рівнях вищої освіти з метою здобуття ступеня вищої освіти доктора філософії та доктора наук відповідно, та не врегульовано механізму їх працевлаштування.

Згідно з п. 2 зазначеної постанови підготовка вищими навчальними закладами та науковими установами аспірантів (ад’юнктів) і докторантів, що започаткована до набрання чинності цією постановою, продовжується в межах передбаченого строку підготовки відповідно до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів.

Верховний Суд вказав, що Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів втратило свою чинність тільки 1 січня 2019 року, а отже, було чинним на час звернення позивачки до Національного агентства України з питань державної служби.

Суд зазначив, що НАДС мало дотримуватися вимог чинного Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів, у тому числі й у частині виконання ним типової угоди про підготовку аспіранта, який навчається в аспірантурі з відривом від виробництва за рахунок державного замовлення, щодо працевлаштування останньої.

З огляду на наведене, зважаючи на принцип верховенства права, колегія суддів дійшла висновку, що позивачка, уклавши у 2015 році договір про підготовку аспіранта за рахунок державного замовлення з відривом від виробництва та у 2017 році угоду про підготовку аспіранта, який навчається в аспірантурі з відривом від виробництва за рахунок державного замовлення, повністю виконавши їх умови, мала законні очікування на працевлаштування після закінчення навчання в аспірантурі, а тому відмова НАДС працевлаштувати її є протиправною.

Постанова Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 120/584/19-а (адміністративне провадження № К/9901/28663/19) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87868401.

Раніше LegalHub повідомляв, що Верховний Суд опублікував огляд практики ЄСПЛ.